Йон не стямився, як з розгону наскочив на Гашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тіла дівочого сп'янив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обіймаючи Гашіцу, та щось промовляв до неї, чого ані сам, ані дівчина гаразд не розібрали. Крикнява тим часом стихла… Вже під селом Гашіца вирвалась з обіймів Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебні поза вітряками.
«Так от де вона сидить» — подумав Йон, роздивляючись стару, звичайно збудовану молдуванську «касу» під очеретяною стріхою, з широким піддашшям, заґратованими вікнами та поцяцькованими синькою стінами. Біля хати був льох, а навкруг просторого двору стояли «кошниці» на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але, помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, припадаючи до ніг, аж поки він не зник за рогом вулиці.
Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, вилітаючий крізь одчинені двері. «Нунте ші Буковіна!»[1] — гриміла улюблена лайка мош-Костаки і викликала усмішку на синові уста.
«Це вже батько розходився» — думав Йон про галасуватого та несердитого батька.
Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати, мати Йонова, стара сухорлява Аніка, саме вийняла з низької печі — «коптьора» — казанок і викинула з нього жовтий, запашний і паруючий буханець мамалиги на триногий «мас»[2].
Мош-Костаки, високий огрядний молдуван, з червоним, як перчиця, обличчям і ще червонішою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежі — довгої, за коліна, сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів, — сидів на лаві й енергічно вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого з сиви-
