лась північ. Йон поклав рушити на село. Він звернувся до парубків з проханням доглянути його коні, обіцяючи за це око вина. Охочих до вина знайшлось чимало. Йон скинув манту і в одному лейбику подався на гору, до села.
В селі саме розпіялись півні, коли Йон наблизився до вітряків. Він звільнив ходу.
Село спало. Хати ледве сіріли в темряві ночі, контури розпливались. Щось нагадувало кладовище з його тишею, таємничістю, надмогильними хрестами.
Серед мертвої тиші Йон чув, як калатало його серце, як ступали ноги, взуті в постоли, по м'якому килимові пилу.
Але ось уже журавель від колодязя… ось і паркан чорніє. Йон навшпиньках підійшов під паркан, перегнувся і заглянув у двір. Темно. Тільки на широкій призьбі біліє щось… рядна, певно, під якими спить покотом ціла родина. Йон винісся на руках, перегнувся, налігши грудьми на паркан, і безгучно переліз на другий бік. Тут згадав він про лихих собак, що проводили його нині вулицею, і зупинився, вагаючись. Але треба було на щось зважитись. Йон звівся навшпиньки, подався тулубом наперед і тихо, мов кіт, посунув до призьби… От він уже на середині двору… ще трохи… «Але що то чорніє? Невже собака? — думав він і зупинивсь, затаївши дух. — Ні, то не пес, а колода, кинута серед двору». Йон посунув далі і мало-мало не наступив на собаку, що, звернувшись калачиком, спала під хатою. Але от уже й призьба. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом з піддашшя, а спід білих ряден почулося сонне сопіння та хропіння. «Котра — Гашіца?» — питав себе Йон, водячи очима по рядкові закутаних фігур… «Мабуть, ця» — рішив він урешті… Рука його злегенька посунулась по закутаному тілі, намацала лікоть, плече… і раптом наткнулась на шершаву колючу бороду.
— А-а-а! — почулося рівночасно сонне бурчання.
Йон так і скаменів, так і закляк з протягненою над бородою рукою. Серце перестало йому битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.
Йон, як тінь, посунув далі. Чиясь маленька нога виткнулась спід рядна. «Ні, це знов не Гашіца»… Вже на
