бочок, повних вина, повипинали боки і розляглись пишно підковою попід стінами льоху. Відра й куфи, великі і малі, стояли осторонь. Льох дивився поважно, похмурно навіть. Тільки чорні тіні від нерівного світла тонкої жовтої свічечки жахливо хилиталися.
— Котре біле? — збудив тишу Йон.
Гашіца мовчки взяла куфу, приставила до бочки і висмикнула чіп. Прозора злотиста рідина цівкою впала на дно куфи й зашуміла. Коли вино сягнуло до половини посудини, Йон зупинив Гашіцу.
— Доволі!
Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну й пожадливо припав устами до вина.
Гашіца, спершись на бочку, не спускала ока з свого милого, немов розкошувала його приємністю.
— Бун джін[1], — відсапнув нарешті Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долі куфу.
— Дуже дякую, — додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Гашіцу. Дівчина не пручалась. Їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтіла від дотику тих сильних, жилавих рук, від того тепла молодого любого тіла. В ухах немов дзвенить щось, в голові якийсь туман. Вона наче зза стіни чує Йонів голос, його слова.
О! вона не жалкуватиме, що покохала його… Його всі парубки бояться, бо він сильний… Хто з ним зрівняється силою? Ніхто! Он учора Петраки, теж сильний «флакев»[2], намігсь боротися з ним, то він, Йон, як хрьопнув ним об землю, то мало з парубка душа не втекла… А хитрий він який!.. До всього хитрий… Його й у війську не битимуть, як доведеться йти на місяць, бо він і «русешті» знає… От — котрий втне так: «Вєруу… діноо… Боа… цадер… жите — тца… небо — земля… відьма… не відьма»…
Йон навіть пустив Гашіцу, так його захопили ті незрозумілі чужі слова cred'а — «русешті»…
Жахливе світло воскової свічечки ледве осявало Йонову фігуру, його опущені додолу руки, дзюбате обличчя
