з виразом скупченої уваги, широкі уста, що чудно кривились при вимовлянню незрозумілих слів.
Йон монотонно цідив слово по слові, а Гашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.
«Який він розумний!» — думала вона, почуваючи в грудях новий приплив почуття.
— Біне?[1] — поспитав Йон, скінчивши.
— Таре біне![2] — прошепотіла Гашіца. — Тільки я нічого не зрозуміла.
— Га! Цього й хлопці не розуміють, не то дівчата. — І з цими словами Йон видудлив решту вина з куфи. Теплом розіллялось вино по тілу; в оці блиснув огник… на серці стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість.
Задерши голову та заклавши пальці в кишені лейбика, Йон з почуттям власної вищости звернувся до Гашіци:
— А знаєш ти, що таке присяга?
— Ні, не знаю, — сумно відповіла дівчина.
— Не знаєш? Присяга єст… клятуа… дан… ая… пре… Боо… христо… спаси… вєру… правду…
— Тцс… тцс!.. — щиро дивувалась Гашіца, мотаючи головою. — Яке ж воно трудне…
— Ет, що то трудне! — розпалювавсь Йон. — Я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу?
Йон крутнувсь по льохові, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицію, підняв кумедно догори плечі, так що голова сховалась межи ними, і, забуваючи на небезпечність свого становища у чужому льохові, на весь голос закомандував:
— Руж на пле-чо! Ас-два… ас-два…
Вся фігура Йонова — з випнутими догори плечима, між якими стирчало розпалене дзюбате обличчя, з притиснутою до боку мітлою та ногами, що, мов у півня, далеко відкидались наперед, здавалася Гашіці такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сміху, але Йон не помічав того сміху. Він гасав по льохові, важко гупаючи ногами та вигукуючи наголос:
— Ас-два… ас-два!.. Руж вол-но!..
