Враз знадвору почулось несамовите гавкання, а за хвилину грубий чоловічий голос:
— Хто там?
Йон так і присів на місці. Гашіца, почувши батьків оклик, кинулась до свічечки і вмить загасила її. В льохові стало чорно й тихо; лиш знадвору долітали сюди гавкання собаки та важке чалапання ніг.
— Хто там? — вдруге поспитав голос.
Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у темряву. Гашіца тремтіла за бочкою.
Але трохи згодом надворі все стихло: собака поскавучала та й замовкла, чалапання розпливлось десь у нічній тиші.
— Гашіце! — пошепки обізвався Йон.
— Чого?
— Де ти?
— Отут за бочкою…
Йон напомацки дочовгався до Гашіци і пригорнувся до неї. Якусь хвилину вони сиділи мовчки.
— Ходім звідси, — обізвався врешті Йон.
— Боюся, хай потому…
Але їм хутко докучило отак сидіти, і вони, держачись одно за одне та спотикаючись на бочки, потихеньку вилізли з льоху.
— Ходім на виноградник, — намігся Йон. І хоч Гашіца гнала його додому, а не могла встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою, на стежці до виноградника.
Серед темних крислатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і простелив долі.
Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі розкішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке галуззя, крізь чорне лапате листя лиш де-не-де мигтіла зірка. Було холодно, моторошно якось. Гашіца несвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим пестощам…
Починало вже сіріти, коли вони розійшлися: Йон щасливий, задоволений, Гашіца засоромлена, з опущеними додолу очима, з почуттям якоїсь ваги, якогось непоправного лиха…
Сливе щоночі сходились парубок з дівчиною у виноградному садку.
