скавка розгорялася, жевріла, ставала сліпуче-білою. Коли вона потоком білої лави роздирала заслону ночі, на обрію на одну мить з'являлась в огняних рамах чорна сильветка з тополь, хат і вітряків і чезла, як сон. Околишня тиша була насичена тривогою, жахом, навіть тепле повітря мовчало, як залякана дитина. Здавалося, велетенський звір-потвора наближавсь до принишклої землі, розкривав вогняну пащу і скалив чорні зуби. Од його дихання трусилися дерева і поховалось усе живе. Звір усе наближався, ширше розкривав пащу, частіше дихав полум'ям… Чулось вже далеке ричання… І враз сталося щось незвичайне: тихе повітря стрепенулось, скрутнулось, шарпнулось вбік, знялось над землею і з божевільним жахом кинулось тікати… Воно мчалось наосліп у темряві, з свистом і сичанням перестраху, розбиваючи груди об стіни й баркани, пориваючи за собою пісок, листя, дерева й все, що лежало на його дорозі. А наздогін за ним так само мчалася чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум'ям…
Раптом — гарр…
Від того рику затремтіла земля, забряжчали шибки і йойкнуло серце.
Раіса скрикнула. Ще раніше, за кожним гуркотом грому, вона неспокійно кидалась в кутку, поміж двома стінами, і тихо постогнувала. Її витріщені очі і зблідлий, схудлий зразу вид світились у темряві фосфором. Вона чула, що волосся стало у неї тверде, як дріт, і щось холодне раз-у-раз доторкалося до нього. Ноги й руки були холодні, як лід, а всередині, у грудях, клубком котилась тривога. Але коли почалась канонада і над головою її покотились небесні гармати, Раіса скорчилась вся і забилась в куточок, з німим жахом чекаючи катастрофи. Лампадка перед образом згасла, і Раіса не мала сили встати й засвітити її. Тим часом пальба ставала частішою. По небі літали вогняні стріли, червоні змії, цілі клубки полум'я. Коли з одного боку розлягався дружний постріл, то з другого в одповідь йому вилітав і котився по небі такий могутній грім, що земля тряслась, стіни в школі ходили ходором, а парти в сусідній хаті у дикому сполоху знімались з місця і з грюкотом гасали у порожній клясі.
