— Гляди ж, назад привези.
Потап взяв маму на руки і виніс. Одчинилися двері, холод пішов по хаті і в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.
На санях було сінце. Потап підмостив його бабі під боки, покрив її веретою і, беручись за віжки, спитав:
— Добре вам, бабо?
Знов «бабо», подумав, але не мав зваги поправить.
— Не забудь же верети… — знов пригадала жінка, коли сідав на сани.
Коняка рушила задом — і баба поплила.
Їхати було за три версти полем, що починалось зараз од хати. Ніч впала зразу і проковтнула обрій. Тільки близькі сніги біліли, і туман одягав в іней на ніч дерева.
Мовчали. Що було говорити? Раз — нужда давно замкнула йому уста і промовляла тільки у серці, а друге — щось встало таємне і полохливе між живим тілом на санях і ним, чого не зважався проганять словом.
Уважно дивився, як кобила крутила покошланим задом, на якому осідав уже іней, і думав, що треба врізати січки, міркував, коли краще околоти одвезти в січкарню, чи сьогодні, як поверне додому, чи може завтра. Потому згадав, що забув узять рукавиці, що не помив руки од гною і тепер вони наче в корі.
Йому здалося, що стара щось скрипить. Обернувся назад і крикнув:
— Чого хочете? га?
Він розібрав насилу. Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем.
— Микитиним? Га-га! Микита давно помер. Вже й поле його продали сини.
— Кому продали?
— Тут ціла історія була.
Він оживився, обертався назад, кричав, щоб мати чула, стукав пужалном в сани, махав руками, радий, що може криком прогнати те таємниче і полохливе, що стояло між ними.
Сани йшли у затоки, стукались копилами, а він одставляв ногу і упирався в тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній. Хвиськав кобилу… Ньо-о! і знов обертався назад.
