Вони раді були обоє, що знову живуть спільним життям, як ще тоді, коли стара могла ходити по світі.
Баба хтиво ловила ті новини. Вона нічого того не чула. Що можна почути, валяючись десь під мисником? А той Микита сватав її… Хе-хе!
Не помітили навіть, як обступив їх гай.
Потап спинив коняку.
— Не змерзли? — підійшов він до баби.
— Ні.
— Приїхали вже.
Баба зараз хотіла піднятись, але впала назад.
— Пождіть ще, полежте.
Він одійшов у гай, поринаючи глибоко в сніг і шукаючи місця. Вибрав під дубом, на гладенькім горбку і наголос сказав:
— Тут добре буде.
Потому подивився навколо.
В глибокій тиші снували дерева біле мережево гілок, наче збирались закинуть невід у глибокі води неба, де неясно тремтіли золотою лускою, мов рибки, зорі.
«Краще, ніж в церкві», — подумав.
Наніс сюди сіна, зробив для мами ложе і поклав стару навзнаки.
Хотів накрити веретою ноги, а вона не дала.
— Не треба… візьми додому, в хазяйстві здасться.
«А здасться», — подумав він і одклав набік верету.
Але зараз роздумав і покрив маму до голови.
Вона покірно витягла руки поверх верети, а він склав їх на грудях, як у мерця. Потому засвітив свічку і застромив між пальці.
«Що б ще зробити?» — подумав.
Встав на коліна, просто у сніг, і ткнувся лицем в зложені руки.
Теплий дух воску, що танув, стікаючи вниз, підняв у його грудях гірке щось і каламутне, яке не мало слів. Хотів розказати ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як свічки у церкві, на тих твердих руках, що скоро перед Богом свідчити будуть про свою працю, а тільки промовив:
— Простіть мене, мамо…
— Хай Бог прощає…
