людей, їли капусту, пахло коливо медом і чорніли на ньому, як мухи, родзинки.
Тоді він наївся.
Він їхав, далі, все глибше в поле. Коняка так побіліла, що зливалася з снігом, зате небо чистим стало і чорним…
Микитине поле… Сватав мене Микита… Хе-хе!
По небі плила самотня біленька хмаринка, як тінь голубиних крилець.
Одвів очі од хмарки, скулився ввесь. Щось холодне залоскотало під грудьми. Може то не хмаринка, а душа мами пливе?
І думки побігли назад. Лежить в гаю самотня, на холоднім ложі, як підстрелений птах, дивиться в небо крізь сльози. Тільки свічка плаче над нею і капа гарячий віск на сухі, до смерти зложені руки.
Треба ж було одвозить… Послухав, сама схотіла, а могло б бути інакше. Могло б бути…
Тут він застиг. Загубив поле, небо, коняку. Один образ втопився його уяви, покриваючи все.
… Тількищо винесли маму на кладовище, з коругвами, з попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. — «Випийте, свате, за душу небіжки»… «Хай буде царство небесне»… Пече горілка в горлі і в животі… Гомін навколо… Теплом диха чесна громада і диха з полумиска варене м'ясо… Випиймо ще… — «Добра була небіжка»… — Стукають ложки об миску, ласо плямкають губи, блискучі од сала, сита душа наче парує, одкрита для інших, хочеться плакать або співати… — «Та нема гі-ірш нік-о-ому»… «Випиймо, кумонько люба, за душі померлих»…
Йому зробилось душно.
— Половину города можна б заставить, — сказав наголос і аж здригнувся.
Хто се сказав?
Озирнувся навколо. Коняка ледве переставляла ноги, туман знов десь узявся, стирав верхами небо, долами поле і сіяв нудне щось і безпросвітне.
Треба було прогнати лукавий образ. Він намагався згадать щось з того, що піп казав у церкві, що говорилось між людьми отак, для годиться. Думав про гріх, про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. — «Ша-
