Ця сторінка ще не вичитана
XXIII.
Нічка осїння, похмура;
Вітер по лісї шумить.
Щільно я плащ запинаю;
Сумно мій коник біжить.
Їду. Мене-ж обганяють
Думи крилаті мої.
Любки моєї хатину,
Втїшно малюють мінї.
Брешуть собаки. Виходять
Слуги зо сьвітлом в руках.
Mчусь я по сходах. Остроги
Гучно брязчать на ногах.
Теплий покоїк на версї…
Килим… Пахучі струї…
Жде мене мила… Я входжу,
В руку цілую її…
Вітер лютує, а листє
Стогне питаннєм глухим:
„Що тобі треба, Фантасте,
З сном нерозумним твоїм?“
XXIV.
Чорні фра́ки, білі груди
І шовковії поньчохи.
Тиха мова, обіймання…
Тільки серця — анї трохи.
