Ця сторінка ще не вичитана
Збігли-ж роки молодії
У Венериній горі,
В Барбароссиній, та в иньших
Романтицьких підземеллях[1]
Нї, я твій прихильник, малпо!
Я — ж бо бачу, он, на голім
Безволосім твоїм задї
Дорогі мої три фарби.
Онде чорна, от червона,
Онде жовто-золотиста…
Фарби, що у малпи з-за́ду —
Наче пра́пір Барбароссин!
- ↑ Середньовікова лєґенда про Венерину гору (Venus berg, або по церковному Mons Veneris) каже, що Венера, як поруйнувано їй усі її храми, втекла в одну потайну гору і там весело живе; поміж тими людьми, що часом гостювали в неї, називають Тангайзера, лицаря-співця. Барбароссина ropa (kyffhäuser) гора в Тюринґії, куди заховав ся, як каже народ, імператор Фрідрих Барбаросса; а попи, мовляв, кажуть неправду, буцїм він утопив ся на походї в Палестину, — він у Кіфгайзері сидить живісїнький і колись вийде із тої своєї схованки, на радість німецькому народови. Про cї легенди ширше розводить ся Гайне в своїх прозаїчних писаннях: »Стихийні духи» (1834) та »Занепад богів« (1853).
