Пив я тебе, та усе на руїни
Преромантичні зглядав ся:
Замок на скелях, крівавий од сонця,
в Рейнській водї відбивав ся;
Ли́нув ізда́лека спів виногра́дарський;
Зяблик цьвірінькав одважно…
Все те я слухав, а гарне вино
Випив зовсїм неуважно.
Ну, вже-ж тепер-от я са́мого носа
Встромлюю в повну чарчину.
Перш надивлю́сь, а тодї вже і пю.
Знов же, гляджу й на долину.
Дивно одначе! Чогось іздаєть ся,
Наче не сам я, а двоє:
Хтось, дуже бідний, зо мною ковтає
Разом, із чарки одної.
Тая проява — недужа, безсила;
Жовте обличче — злиденне.
З бо́лесним глумом те жовте обличче
Дивно вглядаєть ся в мене.
Каже проява, що він — то се я,
Ми-ж — не осібнії люди.
Каже: ми двоє — один чоловяга, —
Той, що хорує на груди.
Каже, що тут — не шинок Ґодесберський,
Тільки далека чужина:
Каже, лежу я в шпиталї Паризькім…
Брешеш, блїдая личино!
