Сторінка:Кримський А. Пальмове гилля. 1901.pdf/42

Мовчу… А тихі очи
На мене підвелись,
Допитливо спинились,
Пронизують наскрізь.

III.

То не довгая була розмова
І була вона зовсїм порожна. —
Дак чого-ж вона мене згубила,
Що й жить не можна?

Сподївати ся чогось — не сьмію,
Бо любов моя Тебе злякає. —
Дак чого-ж мій розум надо мною
Влади не має?

Розум зважив: се коханнє — ма́рне,
Нерозумне, дивне тай мерзене, —
Дак чого-ж мене не хоче кинуть
Чуття шалене?

Ще учора був я наче люди,
Ще учора мав переконання. —
Дак чого-ж сьогоднї мною крутить
Слїпе кохання?

IV.

Нї, нїколи од мене не вчуєш,
Що Тебе я люблю;
Цїле небо було-б захиталось
На ту сповідь мою.