Ця сторінка ще не вичитана
XXI.
Безсонная туга в кінцї притомилась.
І я, закопавшись лицем у траву,
Лежу здеревілий, лежу тай не чую,
Чи ще я на сьвітї живу.
Шумить верховіттє оливного гаю, —
З мого забуття прокидає мене…
Ох, вітре з Лївану, не дми ти, не дихай;
Нехай мов лихо засне.
Не дми ти, не дихай, голубчику-вітре;
Зболїлому серцю дaй лїк;
Затихни, затихни, щоб міг я заснути,
Незбудно заснути на вік.
XXII.
Чи нї, вітрецю! ти виводь заколисню
Смутную, тужную, журливую пісню,
Привітно співай про могилу, про смерть.
Вже горя набігло у-щерть.
А ти, кипарисе, схили свої віти,
Шепчи, що не варто мені животїти.
Вколиш мою душу і втомляний ум.
Нехай він позбудеть ся дум.
