З-під снїгу журкотить потік…
Отам я — цїлий день,
І від лїванських пастухів
Навчаюсь їх пісень.
Пильную з ними череди
Тай слухаю казок.
Часами хмизу принесу
В вогонь під казанок.
В ночи — у хатї зберемось.
Я — рідний для сїм'ї;
Мене обсяде дїтвора,
Голублю я її.
Жартую з дїтьми, як дитя…
Луна' веселий сьміх…
Та от, буває, замовчу
І тихо лащу їх.
Тодї я чую від дїтей
Їх запит привітний:
„Чого часами, дядьку наш,
Ти робиш ся смутний?…“