мали, по губах? Ото вдруге не лізьте, бо я того ненавижу!.. Ще як хто побаче, подумає… Ти тут, Зіню? Де це ти була, моя дитино?
Зінька. Там, де вже нема, моя матусю!
Настя. Ти ж це як вже мені відповідаєш?
Зінька. Так же, як ви питаєте!
Настя (до писаря). Бачите?.. Я ж кажу, що можуть подумати невіть що! От перша Зінька…
Писар. Зеніда Андреєвна можуть обсудить по нашим літам… Сравнить і то довольно за глаза, что ни как мамаша, а я как синок?
Настя (у бік). Ой, хітрий! (До нього). То я вже вас не буду звати Мануйлом Соловеїчом, а синочком. (Сміється). Тільки цілуватися ненавижу!
Писар. Зеніда Андреєвна, будьте настолько добрі, насколько я вас прошу, об'ясніте: отчего ви не в общей кавалькаді?
Зінька. Обійдетесь і без нас!
Настя. Її діло клопотати, та порядкувати. Еге, доню, ти клопочи, порядкуй, душко моя, а я в кунпанії посижу…
Зінька. Пожиркуєте?
Настя. Як? (У бік). Вона ревнує! Недаром я постерігала… (До писаря). Ходімо до гурту.
Писар (гра на скрипці і співа)
І пить будем,
І гулять будем,
А смерть прийдеть,
Помирать будем!.. (Пішли).
Зінька (сама). Ач, стара, вже й зуби погнили, а їй зольоти на думці: заманулося на старість у гречку скакати! Всі, всі праведні, всі безгрішні!.. Ох, коли б швидш, у Київ!..
Самрось. Щоб моя жінка не потанцювала, як я того захочу? „Нікогда і во вік…“ Буде танцювати й дріботіти!.. Кума-лавошниця нотної виводе. (Співа):
