Я дивуюся, як ще Настя не наділа на Софрона очіпка, бо вона вже давно обернула його в бабу!.. (Сміється).
Хотина. Перед шлюбом, при живих батькові-матері, мусів прохати чужих людей, щоб поблагословили?
Степан. За те тепер у Романа одним батьком буде більш! А пригадай, як нас з тобою споряжали до вінця: у мене ні батька, ні матері не було, а твої відцуралися? Звеліли пани взяти до шлюбу: мене взяли з поля, від отари, тебе — з птишні від гиндичат… Тадже ж прожили вік? Що не гонори, Роман Хведосці під лице?
Хотина. І до пари! Розпитувала я по людях: всі Романа шанують і почитують. Кажуть, що й тихий, і ввічливий і розсудливий.
Степан. Найкраще, щоб був розсудливий, та серце мав не крихке!.. А який грамотій?
Хотина. І ремесний! За котре діло не візьметься, кажуть: чи воза скласти, чи чобота пошити, — до всього митець і все до краю доведе! Розказував мені Оверко коваль. Каже: „кую, у кузні, якось на тім тижневі, орчик до попової брички, аж це Роман приходе в кузню: „дайте каже, дядьку, я трохи за вас потрудюсь, а ви спочиньте!“ Як взяв молотка у руку, то так він у нього і заходив по ковадлі, як смичок по скрипці!.. Не вспів, каже, я й люльки викурити, як він вже й орчика окував і пригнав!..“
Степан. З таким хистом не загине. (Помовчав). А що ж, чи все вже злагожено в тебе?
Хотина. Страва вся вже вварилася, а коровай печеться у куми Ганни, спасибі їй допомага! У нас трохи тісненько таки в хаті, та й піч мала…
Степан. Ось, як відгуляємо, дасть бог, весілля, зараз комору переробимо на світлицю; і будуть у нас хороми на дві половини!
Зінька. Вже поблагословили молодих? Чи сподівалися гостей, чи ні, а мусите уконтентовувати!