Самрось. Здрастуйте! Поздоровляємо!.. (Цілуються). Як там не скоїлося, а повинно все бути по рідному.
Степан. Хоч і несподівані, а все ж дякуємо.
Самрось. НедзяІ
Степан. А й мати прийде, будемо і їй раді, не виженемо з хати.
Самрось. Мамаша не приїдуть, ні!.. Вони все ждали Романа, казали: „скориться!“… От, кажуть, що чоловік як задуріє, то нже й нема йому зупину?… (Сіда).
Зінька. Мовчав би краще, ну й на що?
Самрось. Ні, стривай, розкажу! Якже мені перед людьми не почванитися, та ще й перед сватами? Слухайте! От на що вже я, зовсім був збився з пантелику, мов та кручена вівця? А от… Правда: задача? Як почала Зінька благати, як почала прохати мене: „їдьмо, каже, до Романа на весілля!“ Хотів її ударити, вона підставила твар: „удар, каже, тільки прихились до мого благання!“ Отже не зміг ударити! Кажу: уклонися в ноги, поїду! Що ж ви думаєте? Вклонилася, тричі вклонилася.
Зінька (не дивиться в вічі). Перш не корилася тобі, бо дурна була!.. Ти мій муж, голова!..
Самрось. Чуєте? От нехай тепер вона візьме мене за возлобіє — мовчатиму!.. Скорилася, вклонилася в ноги, поцілувала в руку і мир!..
Степан. Чи на довго ж: мир?
Самрось. А хто його зна? Мене тільки треба усовістити, уміючи усовістити.
Степан. Химери, та примхи! Жир мордує чоловіка, як ґедз скотину!.. Чоловік вже під вусом, бородою заріс, а й досі мов у повиточку! Усовістити його, бач, треба! Бичем би тебе усовістити, та ще й бича добре попарити, щоб гнучкий був!.. Ач, щоб жінка йому ноги мила, та юшку пила?
Самрось. Це ви мене докоряєте?
Зінька. Годі, свате!
Степан. Не я тебе докоряю, а совість твоя. Ти ж святе письмо своїми очима читаєш, де ж твій глузд?
