Роман. А твій же розум де був?
Самрось. Звеліли: „оженися!“ Я й оженився. Я був би вольний козак: куди скортіло, туди й полетів. На страженіє? — Давай ружо! В Америку? — Хоч зараз! Оженили мене і як у того Самсона половину сили відняли… От я й б'ю Зіньку, б'ю анахтему, на ній помщаюсь!.. А на кому ж мені помститися? Коли б Зіньки не було на світі, я може овсім не женився б!.. Мамаша кажуть: „вона багата, сирота, скільки грошей і всякого мущества!..“ Я й оженився. Тепер вона мені мов поперек горлянки стала!..
Самрось. Ось і мадама! Десь віхри носили, та й знов притирили на мою голову!
Зінька. Тебе як ухоплють, то навряд чи вирвешся!
Самрось. Га? Як? От вже в мене і руки сверблять на неї!
Роман. Ну, ну, не дуже! Ходім.
Самрось. Що ти сказала?
Зінька. Пролетіло!
Роман. Ходім бо, кажу!
Самрось. МовчатьІ Во-хрунт! (Роман тягне його за коміра). Ти мене честю просиш?
Роман (тягне). Та честю ж!
Самрось. Пусти, я сам піду! (До Зіньки). Розумієш ти, вівця необразована, мене честю просють, я й піду? (Пішов).
Зінька (перепиня Романа). То це ти й навспряжки задумав мене залишити?
Роман. Як то залишити? В тебе, бачу, й сорому нема? Зінько! Не силкуйся мене зіпхнути у ту борозну, в котру я несамохіть ступив!.. Вдруге я не піду на гріх!
Зінька. Ось яка несподіванка з'явилася?!
Роман. Чому несподіванка? Та невже ж за один необачний ступінь я мушу змарнувати свій вік? Я проклену той час-годину, коли, забувши сором і гріх…
