Хто з нас був найважчий. Один делеґат полотніє. Чи страшно злітати? Де поділася земля? Сім літаків у надхмар'ї. Передчуття пригод. Вечірній сум у блакитних просторах
— А ми на вас давно чекаємо, — привітно озвався Павловський, запрошуючи всіх до вітальні аеро-вокзалу, що була добре умебльована й прикрашена повітряними картами та моделлю літака «Дорньє-Меркур».
Ми підходимо, вітаємось і розташовуємось на м'яких фотелях, канапах і стільцях. Павловський хутко зникає. За кілька хвилин він встигає побути в 20-ти місцях, нишпорячи з аеродрому на завод, на вокзал, до телефону, і віддаючи воднораз безліч розпоряджень про відліт 7-ми аероплянів. Коли хто запитує його, він дає чітку відповідь і знову вибігає з кабінету до товариша Могилина, що чекає на нас із журналом.
У передпокої вже стоїть вага і нас викликають, щоб зважитись із речами, з нашим авіяційним «барахлом», з невеличкими клуночками, що їх можна було б легко заховати в кишеню. Один товариш швидко з'їдає шоколаду і на запит нащо він це робить, — наївно відказує:
— Поперше, щоб я менше важив з речами і, подруге, щоб востаннє покоштувати шоколяду, бо хто його зна: коли вб'юся, шоколяд з'їдять без мене.
