Поруч його стоїть товариш Халява, робітник, активіст комсомолу Артемівщини, і в коротеньких рисах розповідає, як на їхніх підприємствах обирали авіо-делеґатів. Все це цікаво, його оповідання звучить романтично, а піднесений настрій сприяє товариський розмові.
— А ми автом поїдемо до аеродрому, чи будемо тягати свої речі на собі, — питає один із делеґатів.
На жаль Ісаєв сповіщає, що машини всі зайняті й доведеться мандрувати на аеродром пішки. Ми виходимо з приміщення редакції, утворюємо каре й вичікуємо моменту, щоб влитися в загальну робітничу демонстрацію й дістатись аеродрому.
А Харків шумить, гримить, грає фанфарами, пливе червоними прапорами по двох великих артеріях міста по вулицях Лібкнехта та Пушкінській, заливаючи ввесь брук і пішоходи, й примушуючи всіх прямувати з собою на широке поле, де нас вже чекають 7 літаків і де почнеться незвичний авіо-мітинґ.
Лави сунуть такою щільною рікою, що нам доводиться чекати хвилин 20, аж поки за організаціями ДЕЗ'у не звільняється вільне місце. Ми одразу вбігаємо в щілину й під урочисту першотравневу музику мандруємо з масами за цвинтар до будівель аеро-порту. По дорозі ми знайомимося один з одним і з нетерплячкою поглядаємо туди, де, здається, вже гуркотять мотори. Окрім, певно, харків'ян, ніхто не бачив аеро-порту, великої метереологічної вежі з полотняним конусом та іншими знаками. Тин жовтим поясом оточує авіо-завод, кілька вартових діловито поглядають на юрби люду, що струмками заливають пляц. Ми відокремлюємось і простуємо по шосе до аеро-вокзалу. Тут нас чекають фотографи й перший начальник першого аеро-порту в СРСР товариш Павловський.
