Електричка хутко мчить нас уперед. Це прототип майбутніх електричних залізниць. Що 15 хвилин гуркотять тут трамвайні поїзди в обидва боки. Повз вікна минають будівлі портових споруд, велетенські цистерни з бензиною, місткістю в 2.000 і 3.000 тон. Це так зване Біле місто. Воно справді походить на біле, завдяки довгій мережі отих цистерн. За ним починається Чорне місто. Тут вишки до безкраю:
Цілий ліс високих халабуд, що міцно тримають у ланцюгах нафтопади й нафтові струмки.
Нам уже показують, пояснюють принципи праці, і ми стоїмо здивовані перед надзвичайною організованістю роботи. В деяких галузях ми випередили Америку. Ми не бачимо навкруги жадної людини, а між іншим нас оточують у цьому місті до 200 вишок. Коли раніше тут було справжнє пекло з хижацькими засобами труда і коли не так давно нафта заливала всі спорудження й людей, розливаючись даремно й гинучи знову в землі, то тепер нема того клаптика, де б не було вишки з одним наглядачем.
— У нас один робітник обслуговує три вишки. На десять вишок ви знайдете 3–4 душі, і то вони будуть бурити щілину, або ремонтуватимуть бурові колони, — поважно розповідає керівник промислу. Тепер всюди застосовано машин й жадний галон нафти не пропадає.
Я і Бєльський одлучаємось і залазимо на перегонні колони, що відокремлюють із нафти гази і інші прибічні продукти. Ми злазимо високо, бруднимось, ледви не зриваємось од вітру, проте як ми радіємо, коли бачимо звідци бухту Ільїча, одвойовану у моря. Там іде жвава праця.
Злізши на землю, ми раптово застигаємо на місці і не знаємо, що робити з нашими руками: вони облипли нафтовим піском, зеленими згустками нафти. Хлопці почали глузувати, мовляв, зробились, як арапи.
