лися по столах од стіни до стіни. Тюрчанки, вірменки шиють для Червоної армії білизну. Вони привітно усміхаються нам, питаються про авіяцію і хваляться своїм пристойним добробутом.
— Багато зробила радянська влада! А в майбутньому вона зробить іще більше! Нас знайомлять з Булгейс Мамедовою, що має лянне, незвичний для тюрчанки волосся, з Набат Ефендієвою — місцевою активістскою-робітницею і секретарем цехового партосередку Гюхер Гусейновою.
— Хоча ми й молоді, а робимо більше за старих!
— За наші двадцять років ми краще вміємо керувати життям, аніж бабусі по сімдесят років віку.
На третьому поверсі народній артист Дтава-Хірь-Гасан-Заде грав на народньому музичному інструменті «кеманчі». Ніжні згуки охопили нас, сприяючи відпочинку.
Ми були в кімнатах, де жінки влучно стріляли, вивчали військову справу. Враження од клюбу Алі-Байрамова лишилося надзвичайно міцне. Як ми не стомилися од попередніх вражень, але одвідини клюбу тюрчанок назавше лишаться найкращим спогадом про людські досягнення й прагнення. Про цей клюб варто кричати на сторінках радянської й закордонної робітничої преси, бо він є найвидатніше явище сучасного Азербайджану.
Товаришка Гюхер Гусейнова (вік — 20 років) повела нас понад муром стародавньої фортеці, що існує понад сімсот років, лишившись цілою, навіть після громадянської війни. В темряві ми зустріли мулу, про якого юнка Гюхер розповіла надзвичайно цікаву історію:
— Правовірний імам або мула ніколи не надіне вбрання, зробленого руками невірних. Він не вживатиме черевиків, пошитих у майстерні гяура. Коран забороняє споживати все, що так чи інакше стосується невірних. От чому він
