Тяжко було злітати, бо публіка, як її не просили, лізла наперед і перед самим відлітом перебігала перед літаком, наче не розуміючи, що так може статись катастрофа. Один за одним з інтервалами 5-10 хвилин знялися й останні машини.
Публіка радісно вітала їх і підкидала кашкети й капелюхи, щоб виявити свою велику радість з приводу повітряної події. Наш літак знявся останній. Він простернив на військовий аеродром.
Отже про вражіння першого польоту.
Коли ми всілися в кабіну, кожний із стриманим подихом глянув на землю, на небо, де ми мали опинитися через хвилину й почав прощатися з тими, хто нас проводив.
Начальник станції з білим прапорцем пробіг спереду і змахнувши ним, дав сиґнала до відліту. Пілот дав повний газ. Машина, стрибаючи по горбках, колисаючись в повітрі, повільно попливла по землі і, збільшуючи хуткість, полинула по зеленій ковдрі аеродрому. Пропелер загув, зашкварчав приємним перегудом, сповнив нашу кабіну тонким запахом бензини і замайорів фурчастим віялом, на шляху до блакиті. Наші погляди в землю! Очі зацікавлено стежать за аеродромними будівлями, за ланами, що навколо міста, за ромбами й квадратами розплянованих вулиць.
Кожний захотів впіймати ту мить, коли аероплян одривається од землі і спирається власними крилами вже в повітря, починаючи тим самостійний льот. Та це здається неможливим. Аероплян, сколисаний розгоном, майже непомітно здіймається з ґрунту, і пливе на височині кількох метрів, а потім кількох десятків метрів над землею.
Вона, що мчала під вами стрімчастим бурхливим зеленим струмком, раптом провалюється вниз, меншає, даленіє
