і стає спокійною зелено-голубою ковдрою, пересмуженою чорними латками чорноземних ланів. Люди перетворюються спершу в химерні грибки, потім у тонкі рисочки мало-рухливих бацил, аж поки не стають крапками, повільно зникаючи в голубому молоці низинного повітря.
Я стежу за обличчями моїх сусід. У нашій кабіні сидять — Голуб, секретар ЦК, Євентов — активіст, Бєльський, що про нього ми вже згадували, і Павло Усенко. Вони спокійно сприймають відліт і наче справжні авіо-вовки, дивляться вниз на розгон землі і на одноманітне колисання широкого суходолу. За майористим Харковом, з його славетними річками Лопанню та Харковом, що з височини схожі на тоненькі сині ручаї, відкриваються широкохвильні обрії лісо-степової України. На зустріч нам біжать лани, невеличкі узгір'я. Провалюється раптово земля в байраках і виринають мініятюрні моделі хат, розмаїтих млинів та церков.
З височини пізнаєш, яка Україна ще солом'яна та бідна, роздерта на частки, на клаптики невеличких дільниць трипілля. Некультурні форми господарства примушують селян жити так, як колись жили діди, і заважають їм перейти до нових форм колективного господарства. Від усього того дхне февдальщиною, стародавнім впливом минулого. Тоскно стає на серці, коли вимірюєш очима, скільки ото землі загибає на межі, на шляхи до тих дільниць, щоб перевезти врожай тощо.
Як радієш, коли раптово побачиш великий клапоть зораної землі, зовсім неподібної до отих роздріблених ланів! Такий клапоть тягнеться і вширш і вдовж на кілька сот метрів і зразу дізнаєшся, що тут працюють нові люди — колективи й комуни. Та дуже рідко потрапляєш на це.
Обсмужена лісами, а іноді й пісками, уплямована синіми блисками озер і річок тягнеться під нами лісо степова
