Україна. На височині видко надзвичайно далеко, і хоч ми над землею не більше, як на 300 метрів, ми бачимо далеко вперед і назад. Коли на зльоті земля мчала з хуткістю 90 кілометрів, то нам здавалося, що це — надзвичайна хуткість. Але тут ефект хуткости зникає, хоч літак щогодини пролітає 150 кілометрів з гаком.
Сонце висить як розпалений щит, а хмара, як рука велетня, тримає його позаду і немов женеться за нами. Блакитний краєвид нічим не відмінний від земного. Те саме сонце, ті ж самі хмари. Тільки вони здаються більшими, величнішими і пухкішими. Сонце невесело ховається за білу ряднину хмарин і з сумом кидає своє бліде проміння на землю. Наближається вечір.
Чомусь і нам стає сумно — чи з перевтоми, чи від довгого чекання — хто його зна. Земний краєвид хутко набридає і ти починаєш шукати чогось нового там за обрієм, де небо й земля з'єднуються розпливними смугами, загубивши чіткість, яку вони мали на землі.
Усенко хмуро поглядає вниз. Він хоче розважитись, виймає книжку та щось не читається йому. Він про щось думає і наче хоче сховатись од нас. Але ми знаємо причину. Аеропляна весь час підкидує і повільно опускає. Це приємне колисання з уславленими «повітряними ямами».
Хтось сказав, що їх треба боятись. Та брехня! Хіба не соромно казати, що в аеропляні неприємно летіти і незручно сидіти? Нині людині не треба мати надзвичайної вдачі і бути універсально сміливим, щоб одважитись на польот.
Я їздив залізницею, плавав на пароплавах, пережив колисву бурі на Чорному морі (рейс 17 днів), літав і можу впевнити читачів і читачок, що нічого надзвичайного в польоті нема. Навпаки, нема в світі кращого й найбезпечнішого траспорту, як авіяційний. Ви можете їхати заліз-
