Друге травня. О 3-ій годині ранку ми схоплюємося з ліжок і за якісь 12 хвилин вмиваємось, чепуримось і виходимо на ґанок.
— Та я не доспав, — галасує один із одеситів.
— Доспиш у літаку! Як почне колисати, ти схили голову і спи! Як проспиш Кавказ, то спустившись, скажеш — «І ми літали»!
Цей жарт викликає щиру усмішку на обличчях заспаних товаришів. Всі відчувають певну новину авіяційного побуту, а один із мотористів повітряної станції, що приїхав з автомобілем, знайомить нас із життям літунів.
— Хочеш літати — рано вставай, — доводить він.
Ми сідаємо в машини й летимо порожніми вулицями на схід, просто туди, де в жовто-зелених кереях запалилася червона ватра зорі. Сонце ще спить і лише одна хмарка, яка жевріє під дальнім промінем, сиґналізує, що сонце от от підведеться.
Аеродром зустрічає нас росяною травою, роздольними обріями, і порожнечою синього глибокого неба. Десь іще палають електричні ліхтарі та соняшне проміння перемагає їх і вони тануть у ранкових хвилях світла.
Сім літаків уже чекають на нас. Крем-Сода користує момент і знімає окремі кадри на аеродромі. Ось закрутився пропелер, ось його майориста айстра заблистіла під сонцем. Ось ми скупчились біля літака і страшенно серйозними обличчями вдаємо із себе досвідчених «авіо-вовків».
Два літаки вже в небі. Вони майорять над небосхилом і зникають, як невеличкі комарі в білявій запоні півдня. Вони будуть раніше за нас над цікавими перевалами Кавказу, їхні пасажири побачать Ельбрус, Чорномор'я і перші спустяться в Сочі, про яке ми ще мріємо.
Ось іще три літаки один за одим злітають у небо, а ми 10 чоловік з літаків «208» та «207» лишаємось чекати
