з Харкова двох Калінінських літаків, що вже вилетіли до нас і які понесуть нас над крижаними перевалами, бо німецькі «Дорньє–3» не в силі набрати такої височини, що її беруть радянські аеропляни.
Звичайно досадно бути — останніми, і замикати хвостиком усю авіо-експедицію. Та товариш Гоппе — начальник льотних ліній, що супроводить нас, заспокоює і каже, що коли з яким літаком трапиться нещастя, то нам першим належатиме честь допомогти.
— А проте — не турбуйтесь, ні з ким не трапиться нічого поганого, бо авіяційний шлях найбезпечніший!
Ми чекаємо. Ось уже восьма година. А ось і набігло на десяту. Ми поснідали, з'їздили в Нахічевань, а харківських літаків нема та й нема. Ми починаємо розважатися філософією, бо треба якось прогаяти час.
Ми розглядаємо будову — «Аеровокзалу» — величної будови з над-европейськими вікнами й дахом та й сміємось. Це проста міщанська хатинка, надзвичайно схожа на колишню поштову станцію XVIII та XIX віку, яка була призначена для «перекладних».
Звичайнісінька веранда виходить на північ, а невеличкий куценький садочок має прикрашувати це величне приміщення і задовольняти авіо-туристів невисокими общипаними кущами бузку та смородини. Шість тополів із сріблястим листям широко розкинули свої віти і самотньо лопотять про свою нудьгу, розмовляючи з широким степом, що припав зеленими долонями до околиці міста.
Нічого схожого на аеро-вокзал. Нема навіть і ангару! І коли прилетів літак, що має заночувати, то його просто закріпляють канатами до землі, загвинчуючи в ґрунт спіральні гвинти. Як не прикро казати, але це так,і який би гордовитий не був літун, він згоджується з тимчасовими
