незручностями і звикає називати оцю хатинку шляхетним словом «повітряна станція».
Безумовно, у майбутньому картина зміниться і років через 30 ніхто не пізнає цієї місцевости. Замість дикого поля, порослого густою травицею, буде обгорожений аеродром, де вже пастухи не пастимуть корів і який позбавиться повинности — щоліта годувати телят своєю смачною зеленою травою. Тут будуть бетонні ангари. Зацементують стартові стежки. Аеродром прикраситься готелем, авто-гаражем і буде одним із кращих місць майбутнього велетня завтрашнього Ростову.
Отак ми філософували, згадували Лермонтова, його героя Печоріна і казали поміж себе, що дехто з пілотів має печорінські риси. Можливо, цьому сприяють порожні аеро-вокзали і нудьга, що царить на аеродромах цілу добу, за винятком тих коротких хвилин, коли літак робить посадку, набирає бензини й знову покидає гостинний «аеро-вокзал».
Ми блукаємо по зеленому аеродрому і з нетерплячкою поглядаємо в небо, в порожній виструганий обрій, що чіткою лінією відокремлює блакить од степу.
У чверть на одинадцяту з'являється комаринна крапка і безшумно спускається вниз. Це «218», той самий, з яким ми зв'язали свою долю між Ростовом та Сочі і з яким ми пережили багато веселих демонічних і проклятих хвилин, коли з ними сталася…
Але про це далі! За «218» спускається «217», обидва калінінської конструкції. Їх хутко оточують станційні механіки, доречі, зовсім не схожі на харківських авіо-механіків. Вони одягнені в просте селянське вбрання і виконують різні чорні роботи на повітряній станції.
— На бензинопій, — здаля кричить пілот Снєгірьов, мій добрий знайомий, що з ним минулого року ми літали нав-
