гнемо сьогодні долетіти до Тифлісу, щоб все таки стрінутись з закавказькою молоддю.
До «218» уже біжать від станції. Автомобілем під'їздить начальник повітряної станції товариш Тіхоміров, колишній літун, що перейшов на земну службу, і харківський авіо-інженер т. Нікітін. Вони хутко оглядають місце затримки № 1 і коротенько порадившись, вирішають їхати на військовий аеродром, відшукувати потрібних людей, отримати дозвіл на позичку нового колеса.
Тепер наші станційні механіки починають застосовувати найновіших засобів слов'янської техніки, щоб підняти вісь лівого колеса і безтурботно зняти його. Вони беруть звичайну дошку, підкладають деревину, підставляють напівполамані козла і невеличким дрючком починають підіймати стодвадцятипудовий аероплян.
Наші очі ширяться од здивовання. Ми з великим болем стежимо за незграбними рухами ростовських механіків і боліємо щохвильки, думаючи, що оцей доморощений «домкрат» от-от лусне і аероплян безпорадно впаде на землю, щоб остаточно зламати ніжне полотняне крило.
Ніколи ми не гадали, що аероплян такий ламучий! Досить натиснути пальцем на крило і рванути трошки вперед, щоб туго напнуте полотно луснуло од напруги. Одну подібну сценку я бачив на авіо-заводі. Робітник і молодий інженер пересували вагу, щоб зважити аероплян і несподівано зачепили одним краєм за стерно глибини. В одну мить воно тріснуло і лишилася невеличка дірка, що її потім довелося латати і замазувать, щоб ніхто не побачив.
Так і зараз. Коли б «домкрат» не витримав і дошка розламалася, то, безумовно, мороки було б учетверо більше і літака б довелося відправити на «курортне лікування». На щастя, доска тільки надломилася і зігнулася, але не луснула.
