… Двадцять п'ять годин ми були на ногах. Ростовські комсомольці уже приготували нам місце в готелю і автом відвезли до «Московской гостинницы».
Починався третій день наших мандрів — третє травня.
О 10 годині ранку ми подзвонили на повітряну станцію товаришеві Тихомірову і дізнались, що ні з Тифлісу, ні з Сочі відповіді нема. Тихоміров нічого не може сказати про долю «218».
— Я оптиміст, — сказав він. Всі літуни «Укрповітряшляху» мають чудовий досвід і тому не дозволять смерті заволодіти ними.
Лише об 11 годині під час нашого сніданку приходить телеграма від Касьяненка. Ми радісно хапаємо її: за нами прилетить з Тифлісу машина. Вона буде ввечері. Про Волковського в телеграмі ні слова.
Минає знову дві години. Тихоміров зв'язується з Сочі і отримує звістку, що «218» не прилітав і досі.
Висновки ясні…
Поки ми снідаємо в готелі, до нас підходить авіо-інженер Нікітін і один із льотних робітників т. Позен. Ми знайомимось ближче і починаємо цікаву розмову з галузі авіяції.
Нікітін високий, худорлявий мужчина, з мужньою красою, сідає біля нас, його чорні очі поблискують цікавістю. Йому приємно познайомитись із делеґатами-комсомольцями і він починає розказувати різні історії із життя авіо-робітників. Нікітін трошки шкутильґає, і це дає нам привід почати з, так званих, аварій. Він розказує про життя військових літунів і хай це дивно читати вам, шановний читачу, більшість із них лишається живими і живе досить довго.
