Блакить сяяла над нами своєю глибиною і прозорою банею висіла над містом. Там не було жадної хмарини. Чистота вимитого неба, його чепурність привабила нас і ми мимохіть закинули голови догори. Ми сподівалися побачити там тифліський аероплян, але небо мовчало в безпропелернім спокої.
— Інщим разом професор Жуковський почвалав до свого асистенту, маючи з ним зробити чергову роботу. Перед уходом він повісив у себе на дверині звичайну записку.
«Якщо мене дома не застанете — приходьте через годину».
Професор блукав довго по місту і ніяк не міг знайти асистента і після довгих вагань, нарешті, згадав його адресу. Зраділий він хуткою ходою помчав туди. Голова його запрацювала ясними думками і переповнилась новими ідеями. Коли він порівнявся з будинком згаданого асистента він на дверині прочитав записку:
«Якщо мене не застанете дома — приходьте через годину».
Професор Жуковський покрутився біля дверей, зняв свій капелюх, одмахнувся від мухи і розчаровано пробуркотів:
— Яка досада! Асистента немає вдома! Треба прийти через годину.
І схвильований, він пішов геть, не взнавши навіть, що він сплутав власну адресу з адресою асистента…
Довго ми слухали Нікітіна, розважалися і поволі набирались авіо-знань. Тим часом із Крайкому партії приїхала авто-машина і наш старий знайомий ростовський комсомолець запросив нас покататися в місті.
— Напевне ми набридли вам, як мухи, — сказали ми після першого вітання…
