Делеґати питали, перепитували й нестерпно набридали всім присутнім своєю надзвичайною тисячопроцентною цікавістю.
Я оглядаю всіх. Ось перед нами стоїть делеґатка Тиняковки товаришка Михайленкова Оксана одягнена в зимове пальто, закутана великим шарфом, у теплих черевиках, і, коли не помиляюся, в кальошах.
Її русява голова привертає увагу, а блакитно-сірі очі так і стрибають по столі редакції, по вікні й по невеличких хмаринах, що мляво розпливаються в ранковій височині. Всіх цікавить питання: нащо вона так тепло одяглася і хто порадив їй брати з собою в подорож стільки речей. Вона повертається і з щасливою посмішкою каже:
— Та один пілот, що з ним я познайомилась учора, порадив мені добре одягтися, щоб угорі не замерзнути…
— А що ж іще радив той пілот?
— Та казав, що не треба пити перед польотом нарзану, есентуки, боржому, крем-соди й пива, бо шипуча вода зробить контр-революцію у шлунку і не будеш знати як врятуватися від ригачки. Крім того, радив ще не їсти багато, а так — проковтнути бутерброда та одного сховати в кишеню, щоб потім з'їсти його десь на височині 1000 метрів.
Хлопці усміхаються. Дивно їм чути такі поради пілота, а ще дивніше дивиться на ту людину, що одразу запам'ятала їх і виконала. І справді. Гляньте на інших. Он хлопець стоїть біля стіни над своїм жовтим баульчиком і тримає в руках одного плаща. Здається він плює на всі морози, на харківські дощі та грязюку і, навіть, не замислюється над тим, що може статися підчас довгого рейду у 5000 кілометрів. Він мовчить і іронічним оком споглядає зимну постать шановної робітниці товаришки Михайленкової. Йому байдуже — що їсти й що пити. Можливо, він уже випив пляшку пива, добре закусив і з повним шлунком
