Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/121

А як піднести вгору очі, можна б перерахувати
П'ять пасм гірських, насунених одне на однім
Далеко десь на захід сонця у Вермонті.
Пила ж базікала і тріскотіла, все базікала і тріскотіла,
Як вільно бігла, або мала перетять ладунок.
Й не скоїлось нічого: день скінчився майже.
Я думаю, вони б могли це цілим днем назвати,
Щоби потішить хлопця, й півгодини вже йому подарувати,
Для нього так багато значило б — на півгодини менше працювати!
Його сестра прийшла у фартушку своїм,
Щоби сказать йому «вечеря». З словом цим пила,
Ніби для того, щоб довести, що вже пили знають, що таке вечеря,
На руку хлопцеву стрибнула, так здавалось,
І хлопець мав подати руку. Як би не було,
А жоден не відмовився від зустрічи. Але рука!
Зойк хлопця перший був, немов той сміх крізь плач,
Як він хапнувся й руку скинув вгору,
Напів із викликом, напів благально, щоб життя
Заощадить від згуби. Й все побачив хлопець,
Бо він вже досить був дорослий, щоби знати все,
Виконувати людську працю, хоч іще дитина серцем, —
Він бачив, що пропало все. «Не дай йому відтяти мою руку,