Але
Я лежу й сміюся з життя:
Я не можу підвестися з ліжка просто для втіхи —
I я кажу: хоч ти чигаєш на мене, Пекло,
Я сміятимуся цілу дорогу, аж до твоїх брам.
Завжди те саме — оце кохання до кволих.
Вітер був такий лютий, що італійську матір з дитиною геть одкидало за ріг…
Хлоп'я плакало, скаржачись на весь світ…
Хутко мати зняла своє хутро подерте з шиї
Й завинула ним сина щільно…
Тоді вони далі пішли, обоє задоволені.
Ми жаліємо себе, коли жаліємо кволість инших,
Ми бачимо себе в жебракові чи вбивці, засудженім теж на убивство;
Й коли ми пестуємо чи лікуємо другого, ми радше ніжні руки на власні турботи кладемо…
Те, що ти робиш для найменших цих,
Ти робиш для мене…
Хто не може сказати цього, кохаючи кволих?
Море є самим собою: воно не боїться бути
спокійним чи буряним, сивим чи золотим,
гомінким чи м'яким —
Чому я боявся бути самим собою, як море?
