мають виключно фізіологічне, а то й біологічне походження. Це було б правильно тільки стосовно хіба до дикуна, що живе в первісній, поза-класовій громаді. Може, це буде надто дилетантське, але все-таки правильне означення, коли ми скажемо, що емоції сучасної культурної людини є в значній мірі неоформлена виява її ідеології.
Як би це не було так, то чим можна було б пояснити чи виправдати той загальновизнаний факт, що ті самі твори мистецтва викликають у своїх споживачів, приналежних до різних клас, різні, а часом і протилежні почуття?
Коли б ми бажали примітизувати нашу аналізу і покликались лиш на останній момент процесу художнього перекладу, цеб-то на безпосереднє мистецьке оформлення його, то наведені нами твердження були б абетково ясними: в класовім характері мистецтва, як ідеологічної надбудови, читачі, що для них ми призначаємо цю працю, звичайно, не мають сумнівів. Розуміння класового характеру самого приймання емоцій — річ складніша. Вона стане простіша, коли ми згадаємо, що даній ідеології відповідає дана психологія[1]. А суспільна психологія — це «несистематизовані почуття, думки й настрої, що є в даній громаді,
- ↑ Н. Бухарін каже: «Ідеологія — це згустки суспільної психології». Н. Бухарін — «Теорія історичного матеріялізму». ДВУ, X. — К., 1922, стор. 203.
