наково. Ось побачиш, коли він од царя не пере́йде до турка!
Не ждав Гвинтовка од свого зятя такого одвіту. Нічого однак же не промовив. Буцім і не він, повів свого гостя огля́дувать господарство. Там токи́, повні збіжжя, там овечі кошари, там млини з ставами, там по лугу́ ходить табун коней: усього надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивувавсь, розглядаючи все те Черевань, який то його шуряк учинивсь дука! А сам собі подумав: У мене нема ні таких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вишнякі́в; та за те жаден міщанин київський не подивиться скоса на Хмари́ще, і поки стоятиме на маґістраті башта з дзиґарами, поти ніхто не скаже, що Черевань не по праву заняв Хмари́ще. За готові лядські дукати купив я його в маґістрата, і всяке знає, що за ті дукати збудовано маґістратську башту.
Огле́діли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Гордій Костомара.
— Що́ ти, — каже, — тут, пане осауле, си́дячи дома робиш? Там у місті ко́їться лихо!
— Яке ж там у вас лихо? — питає пова́гом Гвинтовка.
— Міщани, — каже, — гуляють з козаками.
— Ну, бгатіку, — озвавсь Черевань, — дай, Боже, і по вік такого лиха!
— Та підожди, добродію, — каже Костомара, — через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Домонто́виченко з війте́нком, та Домонто́виченко війте́нка й одолів.
— Ну, так і амінь йому ду́рню! — каже Гвинтовка.
— Амінь? Ні, ще цьому ділу не скоро скажуть амінь. Ось слухайте лиш. Міщани повикочували на улицю бочки з пива́ми, з медом, з горілкою, роблять війтенкові по́минки на ввесь хрищений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до па́токи, та загуло́ так, що аж слухати сумно. П'ють та лають усю городову́ старшину.
— Ну, так що ж? Нехай собі лають, — каже Гвинтовка.
