— Отак!… А це як тобі здається, що всі зна́чні люди, що понаїжджали на раду в Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту та буяють, як тії бугаї в череді, — хочуть двори́ ламати та грабувати старшину.
— А що ж ваш полко́вий суддя робить? — спитав Гвинтовка.
— А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоч кого візьме. Коли б ще під цю заверюху, під цю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
— Що буде, те й буде, — каже понуро Гвинтовка.
— І тобі оце байдуже, добродію?
— А що ж би мені робити?
— На коня та гамувати козаків!
— Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!
— Та що по тому пірначеві! — каже Костомара. — Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, Бога ради, поїдьмо!
— Послухають, та не тепер, — каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно брова́ми. — Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полко́вий старшина. Нехай там хоч догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
— Еге-ге! — каже потиху сотник Костомара. — Так, мабуть, не брехня тому, що люди пронесли… Пане осауле полко́вий! Побійся Бога. Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
— Пане Гордію сотнику! — каже засміявшись Гвинтовка: — побійся Бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш та підкріпімось, то чи не повеселішаємо.
Сів сотник Костомара обідати, та й страва йому в душу не йде. Про́бував то так, то сяк закидать оддалеки́ кручка, щоб вивідать, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'їхав назад до Ніженя ні з чим.
