— Га-га-га! — зареготав ізнов Черевань. — Котузі по заслузі.
А Шрам усе слухав мовчки та й каже понуро: — Це все ми знаємо.
— Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що послі того вко́їв Іванець?
— А що ж він, бгате, вко́їв? — питає Черевань, — Якби на мене, то враг би його й знав, що́ й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?
Той тільки мовчки похитав головою.
— От що́ зробив Іванець, — приняв ізнов слово божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві та пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, та й махнув на Запорожжя. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: „Іван Марти́нович! Іван Марти́нович!” А він, ледачий, з усіма обнімається, та братається, та горілкою поїть…
— Ну, що ж із цього? — ізнов таки спитав понуро Шрам.
— А о́т що з цього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, та й бух Іванця кошовим.
— Іванця! — аж скрикнули всі в одно слово.
— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький!
— Сила небесная! — закричав, ухопи́вшись за голову, Шрам. — Так це його зовуть запорожці гетьманом?
— Його, пан-отче, його самого!
— Боже правий, Боже правий, — сказав Василь Невольник, — переведеться ж видно, ні на́ що славне Запорожжя, коли такі гетьмани настали!
А Черевань тільки сміявся:
— Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вві сні такого дива не снилось нікому!
— Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам, — тяжко моє́му серцю! Не здолаю більш од вас таїтись!
