— Проява, — каже, — така, що слухаєш, та й віри нять не хочеться. Ви знаєте Іванця?
— Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького!
— Ну, а чули, яку наругу приняв він од Сомка?
Чули, — каже Шрам. — Що́ ж по тому?
А Черевань: — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?
— Не свинею, а собакою, та ще старим собакою, та ще не на самоті, чи там якнебудь на підпитку, а перед отаманням, перед Генеральною Старшиною, на домовій раді в гетьмана.
— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Одважив соли добре.
— Одважив соли добре, — каже божий чоловік, — та зробив не гаразд. Іванець був собі незначний товариш, та, за свою щиру службу старому Хмельницькому, мав велику в його повагу і шанобу. Бувало проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: „Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний! — озветься до його, під веселий час, за чаркою. — Держись, Юру, — каже бувало синові, — держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає”. От Юрусь і державсь його ради, і вже було що скаже Іванець, те й святе. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру, Ганну: так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Та ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина, та почали радувати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немов би гетьманський чура — та щось і блявкнув з простоти. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. „Пане гетьмане”, — до Юруся, — „старого пса не пристойно мішати в нашу компанію”… От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лу́чивсь, то й чув своїми ушима. Та при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Та ото й судили його військовою радою, і присудили усікнуть голову. Воно б же й сталось так, панове, та Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадить ве́рхи на свиню, та й провезти по всьому Гадячу.
