Їду я не в Київ, а в Перея́слав, до Сомка гетьмана; а їду о́т чого: Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на́ що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в йо́го душа щира, козацька, — так міркував я, що як раз підійму його з усіма полками на Тетерю, та й привернем усю Україну до одної булави́. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче; та ще може якне́будь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на то́й бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають…
— Ні, пан-отче, — перебив його кобзар, — не слід мені встрявати до тії заверюхи.
Не нам теє знати,
Не нам про те, за те рахувати:
Наше діло Богові молитись,
Спасителю христитись…
— А більш, — каже, — мені не по́-нутру ота мізерная пиха́, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу і Богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тільки й знають різати до танців. Дух мій не терпить цього!.. І наша темна старчо́та, ради тієї ледащиці горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх Божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із цього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи Господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле, почувся!
— Бгатці! — сказав Черевань, — от я почувся на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторить про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких госте́й, а ви тільки охаєте та стогнете. Не засмучайтє моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогодняшній вечір.
Так говорячи, устав та й повів своїх гостей до хати.
