Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гле́дячи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі.
Заглянув Черевань у пекарню:
— Е, — каже, — та це ж ти мені й жениха привів, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і з її дочкою, Лесею). — Бач, як у їх ве́село, не так, як у нас. Щебечуть, наче горобці. Що́ то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.
Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудував). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з Святого Письма вирізані; вирізано, і хто світлицю збудував, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, та ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тільки диво було в Череваня, таке, що вже тепер ніде не зу́здриш. Кругом стіни полиці, а на тих полицях срібні, золоті і кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на войні поздобувано. Як напали козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками вино́сили. Так то Бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости, пишнії, несказа́нно горді, що гукали на гайдуків, си́дя із цими кубками та конвами поза столами, пішли в неволю до Криму, або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі, під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-мисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою, і ніяка шабля не візьме. Отже ніщо теє не оборонило ляхів і недоляшків! Допекли козакам і поспільству до са́мого серця. То от тепер і тії луки,
