— Себто виняв шаблюку та сказав: „Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?” Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та цього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє, од чуба до матні́; а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!
Знав бо, щ́о й сказати запорожець. Зараз старий і вгамувавсь.
— Чого ж ти, — каже, — осо, од мене хочеш?
— Нічого більш, розкажи тільки, як ти добравсь піхтурою до та́бора?
— Пфу! сатано! — каже тоді Шрам, усміхнувшись. — Розкажу, тільки не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались ік нечистій матері ляхи; а ватажко тоді: „Е, батьку! Та це в тебе коня нема?.. Братчики, добудемо йому коня! — та й припустив за ляхами.
— Що́ ж, добули́?
— Добули́, вражі діти; вернулись із добрим ме́рином. Здивувались ми тоді з козаками. Як же й не здивуватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на по́воді?
— Еге! Знай наших! Наш брат не спроста́ воює: часом низовець і чортом орудує.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси і поглядаючи на всю компанію; а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.
— Та і в мене самого, — каже Шрам, — така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: „Як ви доскочили такого огира?” — „Нам теє знати, батьку. Сідай та їдь собі з Богом: ляхи не за горою; ча́сом жах у їх проходить швидче од похмілля”.
— Ага! У нас та́к! — каже Кирило Тур; — наші не кудкудахчуть, ізнісши яє́чко. А воно було о́сь як. Припустили братчики за ляхами; а ляхи огле́ділись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь, та й влучив їх ротмістрові якраз міжи́ очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… чи то пак отаман за коня!..
— Що́ за вража мати! — каже тоді Шрам, протираючи очі. — Та це ж ти, бачу, сам і отаман?
Запорожець тоді в регіт.
