— Ага, — каже, — пане полковнику! Так то ти шануєш давніх приятелів?
— Ну, вибачай, братіку, — каже Шрам, обнявши його. — Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями та келепами: щось не держиться в їй пам'ять!
— А що́ ж оце ми так заговорились? — озвавсь Сомко. — Давно пора по чарці, та й за стіл!
— От бгатці, розумна річ, так-так! — каже Черевань. Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.
Випив Кирило Тур горілки, та й каже:
— Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
— Не оставим, — каже Сомко. — Я знаю, що він шаблею воро́чає лучче, ніж язико́м.
— Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори, — десь аж за венґрами. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тільки „бре” та „море”! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!
Сомко почав саджати госте́й своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на по́куті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.
Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоч він би тепер рад був одгороди́тись од неї горами й морями. Що́ там ні вигадував той запорожець, як там ні потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.
— Ну, скажи ж мені, пане отамане, — питає Сомко в Кирила Тура, — яким вітром занесло тебе в Київ?
— Самим святим, пане ясновельможний, — одві-
