тува́в запорожець: — проводжаєм прощальника до Міжи́горського Спаса.
— Чого ж це ти одбивсь од свого товариства?
— Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду: дай перше промочити гортань. Тільки у вас такі нікчемні ку́бки, що ні́ вві що гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.
— Пгавда, бгате, їй-Богу пгавда! — озвавсь Черевань. — Я давно кажу, що тільки в Січі і вміють жить по-людськи. Їй-Богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирську́ю, та й пішов до вас на Запорожжя!
— Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу, — не багато таких пото́впилось би в курені!
Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівли́вий був собі пан.
— Я з душі люблю цього пройдисвіта — каже гетьман Шрамові стиха. — Ча́сом він закине й дуже вже круто, та, враг його знає, я́кось так щиро засміється, що ні за що́ на йо́го не розсердивсь би.
— Погано тільки, — каже Шрам, — що ці братчики сміючись чоловіка куплять, сміючись і продадуть.
— Що правда, то правда, батьку! По їх січовому розуму, ніщо на світі не сто́їть ні радости, ні печалі. Філосо́фи вражі діти! Дивляться на Божий мир із бочки, тільки не з порожньої, як той Діоге́нес, а по шию в горілці.
— Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? — каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. — Ось чого! Може, ви чували колине́будь про побратимство? Де вже не чувати? Це наш січовий звичай. Як ні одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до когоне́будь прихилитись; нема рідного брата, так шукає назва́ного. От і побра́таються, та й живуть довіку вкупі, як риба з водою. „Давай, — кажу я своє́му Чорногору, — давай, побра́таємось!” — „Давай!” От і зайшли у Братство, та й попросили пан-отця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе Слово Боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.
