душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Україну шаблю один против десятьох!
Та й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало, і тільки на сволоці крізь вікна червоніло.
— Ну, ну, угамуйсь, — каже Шрам, — хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу мінуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе.
А сам собі подумав:
— І Єремі дорога́ була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?
— І справді, — каже Гвинтовка, — припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шанувати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!… Помиливсь ти, пан-отче, — каже знов до Шрама, — дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обля́шила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись, не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер слу́жать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обля́шила. Княгине, моє золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!
Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмо́м довести перед Шрамом, що в йо́го жінка все одно, що служебка, хоч би вона була сто раз княгиня. І, так як ме́ртве не́хотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов несвоїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І, так як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свому́ чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по локоть, здаються чистішими од скатерти і ніжнішими од миткалевих рука́вів, — сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надво́рі. Чи на те ж то вони викохані, випестовані, щоб, покинувши високі князькі́ї замки, застилати стіл козакові?
— Не честь, не слава хіба козакам, — каже господар, гле́дя на неї, — що в їх такії слуги? Сестро, небого, прошу ж до гурту. Сідайте та й не клопочітесь
