заспіває в темряві на майданї: „Ой ізійди, зійти ти, зіронько та вечірняя”, — так до його купцем[1] дївчата й зійдуть ся: що нїхто, бач, таких пісень співати не вміє… Кохали його дївчата вельми і раді б йому неба нахилити, та не туди наш Мартин стреляв розумом. Про любощі йому було байдуже.
— Чорт-ма в тому добра, панове браття! було говорить товариству.
— А в чому-ж добро, Мартине? питають ся.
— Ге, в чому! та й замовкне.
Пішов раз Мартин навпростець гаями до Днїпра, та тільки його й бачили. Чи він попав на безодню драговину[2], чи може його русалка — бо гарний був аж надто — завела у яке озеронетечу, нїхто того не знав. Зникнув Мартин Гак десь у безвістї. Жалкували дївчата і пісню про його проложили. Тільки-ж по йому й слави в нас на Росаві зосталось, що було співає молодїж:
„Чи тобі-ж, Мартине,
Та мужикувати?
Тобі тілько з козаками
Раду радувати.
Радував би раду
На ляцьку трівогу,
Як з неволї визволити
Україну вбогу.
Радував би раду
На панську досаду,
Що загарбали Вкраїну,
Та не знайдуть ладу”.
Справдї ж бо не знаходили ладу з Україною мостиві панове Ляхи. То самі було один одного під'їзда-
