сивому конї. Так і обомлїли. Бо хто-ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазинї, а з пояса золото аж капає.
Не мало-ж, видно, здивовавсь і козак: стоїть на конї нерухомий. Бо хтож би й не здивував ся, опинившись над такою кручею? У низу рине вода через камінє, а над водою сидить нерухомо сивий дїд на каменї, а там стоять нерухомі дївчата, з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дївчата, чи, може, русалки повиходили прати сорочки підводному цареви, що живе в кришталевому будинку під водою. Оце-ж мабуть, і сам він вийшов з води погріти старії кости на сонцї. Ще раз погляне козак на сивого дїда, ще раз погляне на дївчат: позасукували по локоть рукави, попідтикали плахти й мережані заполочю поділи… Золото не сяє так на дорогих перстнях, як сяють у водї і над водою їх білії ноги. Задивив ся козак, і собі стоїть нерухомо; колиж гукне на його старий Грива: „Гей, гей! козаче! Чого се тебе занесло на кручу? Хиба хочеш пополоскати свої кармазини в Трубайлї?“
І скоро промовив, — зараз наче розбив які чари. Засоромились дївчата і давай бовтать полотнищами.
