Почервонїла Орися. „Збожеволїла“, каже, „ти, Параско! Хиба не чула, що він сказав дїдови?“
І жаль їй було, сама не знає чом, що він іде сватать ся. Мякше від воску дївоче серце. Тане воно від козацьких очей, як від сонця…
„Що-ж“, каже Параска, „що іде сватать ся! Суженої й конем не об'їдеш!“
Попрали дївчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посїдали й поїхали до дому, сьвіжі та веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертають ся.
„Орисю, наша панночко!“ крикнули дївчата, скоро розчинились ворота. „Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Се-ж того козака, що ми бачили, се-ж твого князя, се-ж твого суженого!“
Гляне Орися, а в серцї наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зрадїла, сама того не знала.
Виглянув у вікно із сьвітлицї молодий козак; іде в двір віз із старими кіньми
