гаю Господа милосердного, щоб послав тобі вірну дружину.“
Встала Орися нї смутна, нї весела, іде до пан-отця в сьвітлицю, зачервонїлась як та квіточка, та й каже: „Пан-оченьку! Позолили мої дївчата платє. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми до Трубайла, під Турову Кручу: там вода, чиста, як скло, рине по каміням.“
А пан-отець рече: „Чого-ж тобі, Орисю, так далеко їздити?“
„Хиба-ж то вже, пан-оченьну, й далеко?… на пів години ходи; та туди-ж усе їхати лугом та левадами, що й не счуєш ся, як вода заблищить і зашумить під горою.
А пан-отець: „О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмієш випросити. Поклич же минї старого Гриву!“
Поскочила Орися до дверей, не довго шукала Гриви, зараз привела його перед пан-отця.
А той Грива був старий, дїдизний чоловік. Знав він пана сотника ще змалечку, випестив його на руках; вивчив і на кони їздити. Потім виходив з сотником у походах ледви не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному морі; та вже на старість не схотїв би й панства, аби тілько
